Вона пила гарячу каву і дивилася у заплакане від дощу вікно.
Було якось холодно і не по собі, хоча гаряче горнятко з кавою зігрівало її руки, але аж ніяк не зігрівало душу. Він знову не прийшов, щоб попити з нею кави і помовчати під мелодійні звуки дощу, ну і нехай, вона і сама прекрасно вміє проводити час наодинці, до того ж, сьогодні знову потрібно, як і завжди, виконати багато обов’язків, які зв’язують їй руки і не даючи іноді відпочити по-справжньому.
Яка ідилія, яка гіркота, ну хоча б щось можна відчути солодкого? Мабуть, поки що ні. Ось кава уже давно допита, дощ затих, можна вийти і вдихнути свіжого повітря із запахом щойно пролитого дощу. Ох яке ж це блаженство, от так дихати на повні груди, дивитись в небо, або заплющивши очі, дозволити сонцю ніжно цілувати гарячим промінням обличчя. Це безцінні миті, які нам дарує життя!!!
молодець!